Скрізь хмари сонечко всміхнеться
І зразу ж спів веселий ллється;
Теплом проміння ніжить тіло,
Життя в пелюстках затремтіло;
Весь рід тварин,рослин і птиці,
І людии в будь-якому віці,
З любов'ю сонечко стрічають,
Ціну тепла і світла знають.
Аж страшно в думці уявити,
Як світ без сонця мігби жити?!
Бо без небесного тепла
Ніяка квітка б не цвіла,
Рости не зможуть і рослини;
Перевелись би всі тварини;
У небі птахи не літали,
Та люди сонця не стрічали.
Далека Північ своїм краєм
Нам ту картину розкриває,
Пів року сонце там не сходить;
Рослинність вся в теплицях родить,
Природний розквіт самоцвіття
Їм замінило кедрів віття,
Там рідкий птах та звір,тварина;
Як в парнику живе людина.
Про сонце мріють та співають,
Його як Бога зустрічають.
* * * *
Христос є світло,Сонце Правди,
Дорога в вічне майбуття!
Якщо Його ще не пізнав ти,-
Провадиш в темряві життя.
Вячеслав Радион,
Everett, WA,USA
С Тобой Господь способно сердце
Земными днями дорожить,
Ведь Ты послал душе усердье
Хоть чем-то людям послужить... e-mail автора:radvyach@yahoo.com
Прочитано 15060 раз. Голосов 6. Средняя оценка: 4,83
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Приємно здивована - ви чомусь небагато пишете по-українськи. А у Вас це гарно виходить. Ніжний, світлий вірш. Дякую. Комментарий автора: Світлана,щиросердечно вдячний Вам за ласкаву оцінку моєї праці і Вашу підтримку та побажання.Основну частину свого життя я провів на Східній Україні,де навчання і спілкування між людьми було на російській мові,тому й пишу як простіше,під час роботи,маючи під руками ручку і папір.
В мої 56 років, я ще працюю зварювальником в одній із місцевих компаній.Люблю свою рідну українську мову і
Є надія вся на Бога,
Що прийде з неба ще підмога;
Підуть вірші на рідній мові
Для слави Господа в основі.
К Богу - как к Отцу. - Тамара Локшина Мой отец никогда не держал меня на руках, мне не знакома отцовская любовь и ласка, безразличие и укоры были моими постоянными спутниками детства. Для него я всегда была ребенком второго сорта, только потому, что родилась девчонкой (к моим братьям он относился совершенно по-другому). Эту неприязнь я чувствовала всем своим существом. Когда я вышла замуж, он иногда навещал нас и то-ли из чувства вины, то-ли еще по какой-то причине приносил конфеты... мне хотелось прижаться к нему, ведь он был моим отцом, но где-то внутри я отмечала для себя, что по прежнему боюсь его. Во мне был невосполнимый вакуум желания близких взаимоотношений но между нами по прежнему стояла какая-то непреодолимая стена. Я верю, что Бог расплавит его сердце, ведь он страдает от этого не меньше чем я, может быть даже не понимая этого.
Я безмерно благодарна Богу за то, что Он стал моим Отцом и восполнил во мне эту утрату.
